| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Раду Поклітару: «Хочу стати громадянином України. Але хто дасть паспорт?»
4 листопада 2012, неділя
Поширити у Facebook
 Балетмейстер Раду Віталійович Поклітару — абсолютно щаслива людина.
Він усім потрібен і скрізь встигає. Він — у телевізорі (СТБ, «Танцюють всі!»); у Большому театрі Росії (арт-авангард вкупі з видатним режисером Д.Доннелланом); возить у Перм своїх артистів з «Київ-модерн-балету» для російсько-українського проекту.
А ще — «його університети» в університеті Поплавського.
Багато гастролей у далекому зарубіжжі.
Каже: «Якби нормальна людина побачила в комп’ютері мій щоденний графік, її б ухопив серцевий напад!»
Та ось ще один новий пункт у цьому графіку. Із серпня 2012-го він — художній керівник Київського муніципального дитячого музичного театру, що на Подолі (у ПК «Славутич»).
«Навіщо тобі ще й це?» — «Розумієш, Світлана (С.Зоріна. — О.В.) запросила на розмову, і я недовго думав, відразу погодився, оскільки мій «Київ-модерн-балет» давно творчо співіснує в одному просторі з цим чудовим театром… І мені хочеться, аби цей колектив уцілів…» — «Гаразд, про театр потім…»
— Раду, чи багато творчого часу «з’їдає» данс-проект на СТБ? І чи дуже від цього потерпають у «Київ-модерн-балеті»?
— Звісно, часу мало. Та все ж «Танцюють всі!» іде не цілорічно, а тільки три місяці. До того ж я не постійно ставлю там номери. Інколи просто у прямому ефірі. А решта часу між ефірами — гастролі, постановки, багато іншого. Знову ж — студенти в Університеті культури і мистецтв…
— А це навіщо? Це чия пропозиція — особисто Поплавського?
— Ні, запропонувала завкафедрою сучасної хореографії. І я погодився ще торік. І жодного разу не пожалкував. Це ж творча праця. Особливий драйв… Відчуваю, що мені це потрібно.
Проте основна мета мого існування в Києві — «Київ-модерн-балет». А зараз головна посада в моєму житті — художній керівник Дитячого музичного…
— Наскільки серйозно ти налаштований «художньо керувати» — розвивати й відроджувати — саме цей нещасний театр, що його різні негідники постійно намагаються вижити з Подолу?
— Серйозно налаштований. Адже я не місяць і не рік живу й працюю в Києві, в Україні… А, вважай, із 2005-го, коли
виникла ідея «Київ-модерн-балету».
— У такому разі, з неймовірним масивом роботи в Україні, чому досі не «громадянин України»? Що заважає?
— У мене громадянство білоруське. Але я вдячний СТБ за допомогу в отриманні постійної посвідки на проживання в Україні. Не уявляєш, наскільки це спрощує життя. Бо щовесни в мене починалося «весняне загострення». Треба було зібрати 34 довідки і стільки ж інших документів, аби отримати черговий річний дозвіл на роботу й на його підставі — свідоцтво на тимчасове проживання…
— То все ж таки українське громадянство світить?
— А хто мені його пропонує? Хто? Бажання є. Хотів би стати громадянином України. Однак багато складнощів. Це ж велетенський оберемок не тільки документів, а й проблем. Мабуть, треба було б продати нирку, щоб зібрати на ті гроші всі неоціненні довідки. Отож поки що мене влаштовує і така форма мешкання. Але якщо хтось із українських високопоставлених людей захоче мені допомогти — вручить український паспорт, що ж… Я буду йому безмежно вдячний. Я візьму цей паспорт, покладу його в кишеню біля серця. І дбайливо зберігатиму. А ту людину запам’ятаю на все життя.
— Громадянство — білоруське… Посвідка на проживання — українська. Місце народження — Молдова. Твоя адреса — «не дом и не улица»?
— Дякувати Богу, впродовж усього цього напруженого київського періоду мені все ж таки вдається вириватися в Молдову. До своїх близьких. І ці моменти моєї присутності вдома — повна ідилія. Особливо коли збирається вся родина. Мама й тато, як і раніше, живуть у Кишиневі. Тато, Віталій Поклітару, ще викладає в хореографічному училищі. У мене є старший брат. І він єдиний «небалетний» (бо й мама, Людмила Недремська, була солісткою балету Молдавського академічного театру опери і балету). Я щасливий, що брат дуже підтримує батьків. Батьку вже 77…
— Але тебе ж, очевидно, запрошують і в Кишинівський театр імені Бієшу — щось поставити на батьківщині?
— Регулярно кличуть у цей театр. Щойно з’являюся вдома. Це вже як якийсь різдвяний ритуал. І я вдячний директору за таку увагу. Але, бачиш, у чому річ… Я пропрацював у Кишинівському театрі рік. Теплі почуття до артистів залишилися. Проте питання з моїм поверненням до Кишинева закрите остаточно. Я давно не бачив їхніх спектаклів. Тому й не хочу нічого казати про творчий стан цього колективу. Гастролі — так! Ми приїжджаємо туди з «Київ-модерн-балетом». Між іншим, у Кишиневі навіть видали книжку про мене… Уявляєш? Час помирати, мабуть… А так… Молдова — це чудова можливість побачитися з батьками. Ми з братом часто возимо тата й маму в Затоку (неподалік Кишинева) — і кілька днів там проводимо разом. Багато спілкуємося.
— Отож, підживившись димом вітчизни, повертаєшся в Україну, в Київ, і ловиш себе на думці: і що ж мене тут так дратує, а що, навпаки, захоплює (можливо)? Чи… Чи, як кожен митець, — «живемо у вежі зі слонової кістки»?
— Якщо чесно, то я справді живу у «вежі». І не витикаюся звідти. Тільки я не знаю, з чого вона зроблена, ця вежа. З якої такої кістки? А так… Живу на Андріївському узвозі. Працюю неподалік — на Подолі. У Київському муніципальному.
— Квартира на Андріївському — на чесно зароблені в Україні?
— Ні. Квартира на Андріївському — це житлоплоща, надана мені Володимиром Філіпповим, меценатом «Київ-модерн-балету». Це його квартира. І я там просто живу. Пішки до роботи всього три хвилини. Оскільки постійно поспішаю і їжджу машиною, то абстрагований від українських суспільно-політичних реалій… Тому мене мало що дратує. Бо не включений у цей загальний ритм. І ось, навіть забігаючи наперед, зазначу: в питаннях поточної політики я катастрофічний профан! Для мене головне інше.
— Що ж?
— Те, що мені дуже подобається в самому Києві. Це місто — ідеальна золота середина між… Між спокоєм, тишею й стерильною чистотою Мінська (де я прожив десять років) — і творчою та діловою інтенсивністю, що диктує, скажімо, московський спосіб життя. Отож Київ десь посередині — між Москвою та Мінськом.
У Москві, в принципі, я теж міг би жити. Інколи живу там, коли приїжджаю у справах у Большой театр (це гостьовий флігель при самому театрі). Однак… Я з’являюся там, прибігаю в театр — і це все моє «спілкування» з Білокам’яною. На решту бракує часу.
— Зрозуміло, Москва поки що театральна Мекка (хоча скоро і здується «завдяки» неосвіченим реформаторам). А що насамперед тобі тепер цікаво у європейському або американському сучасному театральному житті, актуальній хореографії?
— Для мене є певні лідери на цьому напрямі. Причому абсолютні. Досить добре знаю американський ринок сучасної хореографії. Але саме на європейському ринку творять особистості, котрі за рівнем майстерності прямо боги. Так, можна сперечатися з приводу художнього наповнення тих або інших творчих речей. І треба сперечатися. Та ось у Нідерландах, на мій погляд, є недосяжна хореографічна вершина… Тамтешній театр балету на найвищий рівень підняв Іржі Кіліан, легенда сучасного танцю. Під час кожної своєї появи в Нідерландах я намагаюся переглядати все, що вони роблять. Заздалегідь по Інтернету це відстежую. Інколи навіть на шкоду своєму театру: відправляю артистів танцювати «Лускунчик» або «Болеро», а сам — в електричку і їду дивитися те, що вони показують…
— Сьогодні Національна опера України анонсує «Баядерку» у версії великої балерини Наталі Макарової. Як ти ставишся до практики ось такого відновлення шанованих балетних брендів?
— Треба відновлювати, якщо це добре. Потрібні й нові прочитання. Запевняю: за десятиліття, які минули від дня прем’єри «Баядерки» у XIX столітті, вона зазнала неймовірних змін у виконавському плані. Бо виконавське мистецтво старіє катастрофічними темпами. І, звісно, треба оновлювати різні спектаклі. Варіант Макарової — це коректно, професійно, видовищно. Мабуть, це не те мистецтво, яким займаюся я. Але це однак добре, це мистецтво. Відомо ж, що попри геніальність Малевича, багатьох людей усе одно тягне дивитися Рубенса.
— Тим часом «Київ-модерн-балет», якому вже сьомий рік, однак у людей асоціюється з «Малевичем», тобто з Поклітару — автором театру… І не всі навіть згадають імена зірок із цього колективу. Може, варто зайвий раз сказати про них?
— Ніколи не буває «зайвий раз». Не інакше як мінус телебачення саме в тому, що після проекту СТБ тільки зі мною персонально у багатьох і асоціюється «Київ-модерн-балет». Обличчя в телевізорі — ага, це ж він, той, хто… Певна річ, ми задоволені. Бо повні зали. Але всі наші артисти (їх 21) дуже хороші. Є навіть «корифеї», які розпочинали спільну справу. Серед таких Олексій Бусько, що прийшов на кастинг ще 2005-го, Олена Довгих, Єліна Винникова, Дмитро Кондратюк, Сергій Кон, Ганна Герус, багато інших. Усі вони яскраво й виразно задіяні в наших проектах.
— А чи багато артистів пішло з твого театру? Особливо після того, як меценат призупинив його фінансування?
— Дехто пішов. Багато залишилося. Нинішнього року втрат не було взагалі. У всьому цьому є і плюси, і мінуси. Як і в балетній справі в принципі. Я часто кажу: немає класичної і некласичної школи, а є… координація, виразність, стан «не боятися» сцени… І ось люди, котрі співвідносяться з цими критеріями, — вони й залишаються, вони танцюють.
— Серед цих критеріїв не названий головний — талант. Чому?
— Координація і виразність — це вже талановито для артиста балету.
— А ось кавалькада «тих, що танцюють у темряві», тих, хто заповнює телеефіри в щосезонних шоу, — вони можуть потрапити у штат «Київ-модерн-балету»? І взагалі, не жаль багатьох із цих юнаків та дівчат, яких три місяці побалують ТБ-впізнаваністю, а потім — бац… І все — невідомість.
— А чого їх жаліти? Вони ж не загинули молодими? Вони прийшли до багатомільйонної телеаудиторії — в кожен дім. Їх побачили люди. Вони змогли заявити про себе. Дехто (після участі в талант-шоу) відкриває власні хореографічні школи. Інші беруть участь у корпоративах або їдуть танцювати на Захід… Усім випав шанс. Інакше просто залишилися б у провінції ніким не помічені. А так навіть якщо в них не буде ніякого розвитку, то буде світлий період надзвичайно яскравих спогадів про «диво», сотворене ТБ… Повір, це немало. Природно, не всі зразу усвідомлюють, що шлейф телепопулярності згасає миттєво. Ось я — старий і мудрий — знаю про це… Певний час, коли на СТБ транслюється проект, ти проходиш ринком чи Андріївським, і люди підходять до тебе, починають спілкуватися, наче це звичайна річ… Я терплю. З усіма спілкуюся. Але минає зовсім мало часу — і шоу йде з ефіру. І тут-таки тебе практично ніхто не впізнає. І на Андріївському ніхто не підходить. Тому ставлюся до цих «проблем» філософськи. Справді, деякі учасники талант-шоу намагалися працювати в мене в колективі. Але… Багато хто з них уже зіпсований школою шоу-бізнесу.
— Чим конкретно?
— Ну, наприклад, вони не можуть працювати в кордебалеті. Не можуть! А треба спочатку бути там, довести талант там, щоб вийти на перший план. Треба нагромаджувати сценічний досвід, акторські навички, емоційний стан… Це цілий комплекс. Велика праця.
— Достойно оплачується робота провідного артиста в «Київ-модерн-балеті»?
— Це фінансова таємниця.
— Що, в «конвертах» платите?
— Ні, я цього не сказав! Навіть в уряді кажуть, що нікому нічого не платять у «конвертах», а я тим більше…
— Ну ось і до політики добралися. Тепер у багатьох ваших глядачів якийсь передвиборний песимізм: осіння депресія, рекламне запаморочення від «успіхів», тобто від політичних коміксів у телевізорі. Як художник художникові: де людям у такий переломний момент найпростіше знайти гармонію? Кажуть, що тільки в музиці гармонія є. Це правда?
— Нікому нічого не хочу радити. Але про те, що допомагає мені, скажу… Природно, буває по-різному… Отож коли «так» буває, сідаю о п’ятій ранку в машину — і їду в ліс. Із таким розрахунками, щоб побути там до десятої ранку. А потім — відразу в офіс. І це допомагає мені.
— А темний ліс далеко?
— Я їжджу в Клавдієве-Тарасове. Це не дуже далеко. Це Київська область. Збираю там гриби… Там мої найулюбленіші місця. І там я абсолютно щасливий у певні хвилини. Такого стану мені вистачає на весь день…
— Місцеві жителі з Клавдієвого-Тарасового, мабуть, дуже дивуються, зустрівши на узліссі «маніяка» з телевізора о п’ятій годині ранку?
— Та нас там багато, таких «маніяків». Ціла спільнота! А ще один спосіб релаксу — далекі подорожі, звісно. Але я не можу собі дозволити їх вдосталь. Для того, щоб подорож стала відпочинком, це не повинні бути гастролі. Там я працюю. І там постійна напруга.
— Яка музика для тебе може бути контрастом, щоб абстрагуватися від музики на роботі?
— Від хорошої музики я взагалі ніколи не втомлююся. Якщо це — музика.
— Взагалі, кажуть, хороша музика здатна навіть збільшити надої — в деяких колгоспах. Якщо поставиш коровам фонограми Моцарта або Пугачової…
— Так? Дякую, я не перевіряв!
— Хоч і «Київ-модерн-балет», і сам Поклітару — вже певні тренди мистецтва серйозного, багато хто все одно сприймає тебе як частину місцевого шоу-бізнесу. До нього ти себе зараховуєш?
— Не аналізував… Але можу сказати, що в мене є друзі з шоу-бізнесу.
— Це що ж, «роман із Могилевською»?
— З Наташею Могилевською ми друзі. Ми чудово проводимо час разом. Хоча й рідко. Бо і вона зайнята, і я зайнятий. Наташа — розумна й глибока людина. Коли ще були «Танці з зірками», ми подружилися. Стали з нею ніби як поріднені душі. Хоча вона займається одним, а я — іншим. Вона приходила до мене на день народження. Тусувалися в мене у квартирі. Було все класно… Вони з Володимиром Анатолійовичем Філіпповим навіть дуетом заспівали! Тобто відбулася повна інтеграція шоу-бізнесу в сучасне театральне мистецтво. Між іншим, багато хто мене запитує про Могилевську… Але цього разу я сказав навіть більше ніж звичайно…
— І все-таки повернімося до «вішалки», з якої починається театр, зокрема Київський дитячий музичний на Подолі. Як новий художній керівник, уже знаєш, скільки бойових багнетів у цьому колективі?
— Згідно зі штатним розкладом, близько 350. Це найбільший муніципальний театр у Києві. Разом із «Київ-модерн-балетом» для мене це єдиний цільний творчий колектив.
— Чого на даному етапі чекати й чого не уникнути колективу від нового керівника?
— Розпочав цей сезон тим, що вийшов до колективу з розлогим і щирим спічем на загальних зборах у вересні. Реально казав те, що думав. Я не революціонер за своєю природою. Хоча багато хто так вважає, подивившись деякі мої вистави. По-моєму ж, руйнування чогось старого — це помилковий шлях. І на цьому шляху нічого путнього не побудуєш. Що неодноразово довела наша історія. Тому краще вчитися на помилках, ніж робити їх самому. Мій шлях у цьому театрі — поетапна реорганізація, поступові спроби поліпшити репертуар, регулярна робота над залученням глядача. Ми маємо стати по-справжньому столичним театром. На жаль, грошей на нові постановки останнім часом практично не виділяли... Тому один із пріоритетів моєї театральної політики — відновлення й підтримка в репертуарі вже існуючих постановок.
— Але все-таки є й перспективне планування — прем’єри, те-се?
— Будуть кошти на постановки — отже, цілком реально випускати на сезон один балет, одну оперу та один проект «Київ-модерн-балету». Але, вибач, чотири роки на нові постановки гроші взагалі не виділялися… Проте після недавнього спілкування з керівництвом Київського управління культури у мене з’явилася впевненість, що київська влада театр підтримає. На травень планую велику прем’єру… Назву не афішую. Але хочеться об’єднати в цій роботі практично весь колектив. І різні жанри. Опера, балет — усе це перетинатиметься. Як і в першій моїй роботі в період народження «Київ-модерн-балету» — Le Forze Del Destino.
— За умов регулярної зайнятості скільки потрібно часу на репетиції та випуск такої прем’єри?
— Два з половиною місяці. Це мій особистий термін. І термін будь-якого європейського режисера.
— З урахуванням проекту на СТБ, проектів у Большому театрі та в Пермі, на кого сьогодні можна залишити Дитячий муніципальний? Хто нагляне за ним під час твоєї відсутності?
— Я щасливий, що на посаду заступника художнього керівника цього театру призначено Оксану Тараненко. Це молодий режисер музичного театру. Чудова дівчина, красуня, моя права рука. Вона реально робить багато справ, якими я сам просто фізично не встигаю займатися. У театрі також новий директор — Валентин Васильович Козаченко.
— Часто й таке запитання виникає… Особливо в бізнес-кулуарах. А чи потрібен взагалі Києву такий музичний театр для дітей та юнацтва? Хай краще попкорн жують… І чи не простіше цей будинок у самому серці Подолу «відтяпати» й перетворити на ще один бізнес-центр?
— Як ти знаєш, була велика небезпека захоплення саме цього приміщення на вулиці Межигірській. Але це ще того, як я обійняв посаду художнього керівника. Актори тоді виходили на вулицю — з протестами, з карнавальними процесіями. Вони боролися, протестували. На даному етапі ми отримали договір про оренду цієї будівлі на три роки. Все-таки термін. Сподіваюся, цей договір зворотної дії не набуде.
— Володимир Філіппов, ваш меценат, сьогодні допомагає «Київ-модерн-балету»?
— На цей момент конкретної фінансової допомоги немає. Але ми чудово спілкуємося, дружимо. Це людина, яка створила театр і впродовж трьох років підтримувала найкращі наші спектаклі. Не сумніваюся, щойно мине криза — ми отримаємо нашого мецената в повному обсязі назад! При цьому уточню: колишніх меценатів не буває, бувають лише колишні спонсори. Меценат — це ж стан душі.
— І ще одна недавня тема…
В афіші Національної опери України — «Перехрестя», музика Мирослава Скорика, балетмейстер Раду Поклітару. Цей проект став репертуарним? Чи він одноразовий?
— Так, на щастя, театр включив «Перехрестя» до свого репертуару. Я навіть більше скажу: директор Петро Чуприна не пропускає жодної вистави. І мене це по-людськи зворушує. Музика Мирослава Скорика чудова. Відмінна робота художника Олександра Друганова.
— Якщо сформулювати месидж цих «Перехресть» — вустами самого балетмейстера… «Про що» танцюємо?
— Послухай, я цього ніколи не роблю. Я поставив спектакль. І в цьому мій месидж. Що з того, якщо я озвучу якусь думку? Хай кожна людина проектує побачене на сцені на себе.
Для мене взагалі це був дуже непростий проект. І якби не серйозна підтримка Міністерства культури та особисто Михайла Кулиняка, взагалі нічого б не вдалося здійснити… А так, слава Богу… Я дуже довго писав синопсис до «Перехресть». Це був найдетальніший синопсис із усіх, раніше мною зроблених. Усе було вибудувано посекундно — на три концерти Мирослава Скорика. Вже потім віддавав свій синопсис художнику Друганову, а в того власне бачення. Часто не збігалося. Ми йшли на компроміс. Ось такі перехрестя…
— Раду, в епоху тотального засилля шоу-бізнесових фаст-фудів не вичерпався ще творчий запал працювати над речами штучними, художніми? Тобто «огранювати», а не стояти на конвеєрі у фартуху?
— Ні, не вичерпався… По-перше, як казав раніше, я на те, що «навколо», взагалі рідко озираюся. А по-друге, намагаюся слухати й чути себе… Ну й, по-третє, не я, а Окуджава колись сказав: «Каждый пишет, как он слышит, каждый слышит, как он дышит… Не стараясь угодить». Ось і все.
З досьє
Раду Поклітару народився в сім’ї солістів Молдовського академічного театру опери та балету Людмили Недремської і Віталія Поклітару. Уже чотирирічною дитиною почав займатися класичним танцем. Навчався у Московському академічному хореографічному училищі, Одеській балетній школі, Кишинівському музичному училищі. 1994 року вступив у Білоруську академію музики на відділення хореографії.
21 квітня 1996 року відбувся його дебют як балетмейстера — мініатюра «Точка перетину» на музику Арканджело Кореллі. Дипломним спектаклем балетмейстера став «Поцілунок феї» Ігоря Стравінського, поставлений у 1999 році в Республіці Білорусь. Згодом став «вільним художником». Працював на сценах різних країн. У 2003 році в Большому театрі Росії в тандемі з англійським режисером Докланом Доннелланом поставив «Ромео і Джульєтту».
У 2006-му за підтримки мецената Володимира Філіппова Поклітару створив авторський театр «Київ-модерн-балет» у столиці України. Знакові спектаклі цього театру: Le Forze Del Destino (опера-балет), «Кармен. TV», «Веронський міф: Шекспіременти», «Болеро», «Дощ», «Лускунчик», Underground, «Палата №6». З 2012 року — художній керівник Київського муніципального дитячого музичного театру.
Автор: Олег Вергеліс
Концертна організація: Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|