|
|
Українці в Баварській опері
Чому, щоб почути наших зірок, треба їхати за кордон
18 листопада 2017, субота
Поширити у Facebook
Джерело: Газета День
Велика радість і присмак смутку огортають мене при спогадах про дводенну подорож до Мюнхена на вистави славетної Баварської державної опери. Ця подорож мала подвійну мету. Хотілося подивитися прем’єру «Весілля Фігаро» Моцарта, втілену моїм улюбленим режисером Кристофом Лоєм, постановки якого завжди захоплюють оригінальними прочитаннями творів і глибиною проникнення в авторський задум. До того ж тут дебютувала в партії Сюзанни молода українська співачка Ольга Кульчинська — вихованка Національної музичної академії України (клас Марії Стефюк). І почути таких зірок, як Анатолій Кочерга і Михайло Дідик та чудового маестро Оксану Линів...
ФЕЄРИЧНИЙ ДЕБЮТ
Ольга Кульчинська почала своє швидке сходження на оперний Олімп із перемог на міжнародних змаганнях, зарахування до складу Молодіжної оперної програми Большого театру Росії, після чого вже за рік стала солісткою цього театру та успішно виступила у головних партіях кількох вистав. Москва виявилася трампліном, який швидко дозволив перескочити на високий щабель європейського оперного простору. Перемога на вокальному конкурсі у Барселоні відкрила двері й до цієї оперної сцени. Кульчинську одразу помітили зарубіжні імпресаріо. І ось уже вона співає у Цюриху. Наступна важлива сходинка — Баварська державна опера, яку вважають одним із найпотужніших і найпрестижніших оперних колективів світу.
Кілька слів про саму моцартівську виставу. Партнерами Ольги тут стали відомі досвідчені співаки. Це виконавець численних россінівських і моцартівських партій на різних світових сценах італієць Алекс Еспозіто (Фігаро), видатний німецький оперний і камерний співак Крістіан Герхахер (Граф Альмавіва), італійка Федеріка Ломбарді з прекрасним голосом виразного тембру і яскравою зовнішністю (Графиня). Навіть у другорядних ролях виступили виконавці міжнародного рівня. Це стосується одного з провідних россінівських басів-буффо Паоло Бордонья (Бартоло), а також шведської мецо-сопрано Анни Сольє фон Оттер (Марселіна). Нашій Ользі вдалося проявити у справді зірковій ролі Сюзанни яскраві акторські й вокальні здібності та не лише не загубитися у блискучому інтернаціональному ансамблі, а й виразно втілити непросте режисерське завдання: гру в стосунках із Графом на межі між спокусливим кокетуванням і захопленням у полон еротичної аури, розлитої навколо цього витонченого аристократа. Чари Еросу, якими сповнена музика моцартівської опери, витають у повітрі нової мюнхенської постановки. Їх дія наростає, подібно до снігової лавини. Підготовка до фінальної щасливої розв’язки йде у прискореному темпі й постійно гальмується все новими перепонами, ускладненням інтриги, збоями налагодженого ритму.
Розростання виру подій підкреслено метафоричним прийомом у сценографічному рішенні Йоганеса Лайекера (костюми — Клаус Брунс, світло — Франк Евін). Усе починається з малого: маленького театрального порталу на ігровій завісі, трьох ляльок-маріонеток, які демонструють учасників любовного трикутника, порушення цієї лялькової ілюзії, коли з підлоги міні-театрика з’являється величезна голова справжнього Фігаро. Театральні асоціації прокреслені і у самих декораціях. Напівпорожнє світле приміщення кімнати у проході, відведеної Фігаро і Сюзанні, означено двома низенькими дверима у лівій стіні й тим же збільшеним театральним порталом у ролі вікна, за яким видно намальований пейзаж. Маленькі двері — ніби маленька таємниця, яка за ними приховується. Але ж її досить швидко розгадує Сюзанна і розкриває Фігаро. На самій підлозі ми бачимо лише велике крісло, яке згодом спрацює як схованка, і нерозібрані валізи.
У другій частині вистави розміри всіх деталей оформлення, у тому числі бокових дверей, збільшуються, з’являються численні стільці як знак все нових перепон, через які доводиться пробиватися героям. Нарешті наприкінці знову виникає гіпертрофована пустка, а замість вікна з пейзажем — нереально великі напівприкриті двері на передньому плані. Маленька інтрижка Графа вилилася в історію, яка стала справжньою переломною подією для всіх учасників. Ніхто з них не закінчив цей безумний день таким самим, яким його починав. Спочатку все у виставі, в тому числі музичний її темпоритм, неслося на максимальній швидкості. Грецький диригент Константінос Харидіс використовував підкреслено різку артикуляцію, не змінював темпу при переході від речитативів до арій, щоб останні не зупиняли активності дії...
Нова постановка «Весілля Фігаро» стала першою прем’єрою мюнхенського оперного сезону, який буде насиченим яскравими подіями. У цій постановці наша Ольга Кульчинська мала блискучій дебют на баварській сцені, чим ми можемо пишатися. А засмутило мене лише одне. Її вже чули і визнали у багатьох європейських театрах, коли ж її почують українські прихильники опери? І чому кар’єра прекрасної української співачки, народженої у Рівному в музичній родині, вихованої у стінах Інституту музики ім. Р. Глієра (теоретичне відділення), а потім на вокальному факультеті Національної музичної академії України, починалася не з Києва?
«ЛЕДІ» ЛИНІВ І К°
Другою, однак аж ніяк не другорядною метою мого короткого перебування у Мюнхені було бажання ще раз насолодитися видатною постановкою опери Дмитра Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту», яку я вперше побачила влітку під час щорічного фестивалю Баварської опери. Однак на цей раз виставою диригувала наша незрівнянна зірка, і тепер — можна з упевненістю сказати — улюбленця мюнхенської публіки Оксана Линів (на фото). Коли після завершення вражаючого масштабного видовища ця вишукано вбрана тоненька юна жінка вийшла на поклони, несамовиті овації залу перевищили рівень усіх попередніх гучних привітань видатних виконавців вистави. Серед останніх також були наші співвітчизники — Анатолій Кочерга та Михайло Дідик, які давно працюють у Європі, а в опері Шостаковича виступили у заголовних партіях — Бориса Тимофійовича і Сергія.
Цей пам’ятний вечір став для Оксани Линів прощанням із Мюнхеном, містом, у якому протягом насичених працею і мистецькими подіями чотирьох років вона змогла гідно проявити себе як асистент музичного керівника баварської опери, всесвітньо відомого диригента Кирила Петренка, здійснити ряд самостійних постановок, організувати фестиваль української музики, а одночасно мати виступи і постановки в інших містах і країнах. Попри все вже досягнуте прийняти складну оперу Шостаковича з рук Кирила Петренка означало для молодого диригента серйозне випробування. І Оксана вийшла з цього творчого іспиту переможницею. Вона захопила зал темпераментом, запальною енергією, вмінням, як вольовий стратег, керувати багатовимірним організмом твору, досягаючи гнучкої взаємодії насиченої оркестрової звучності з голосами солістів, виступами хору, складними і динамічними масовими епізодами. Вдалося їй виразно підкреслити миттєві переключення зі стрімких лихоманкових ритмів, які фіксували галасливу зовнішню атмосферу опери, до проникливих інструментальних соло і вокальних реплік, моментів тиші, пов’язаних із внутрішнім психологічним станом головної героїні, а також з філософсько-узагальненим відбитком подій. Особливо запам’яталися у цьому плані сповідальні монологи Катерини у талановитому виконанні німецької співачки Ані Кампе.
Уже наступного дня після тріумфальної мюнхенської «Леді Макбет Мценського повіту» Оксану Линів чекав австрійський Грац і оперний театр міста, посаду головного музичного керівника якого вона виборола у конкурентній боротьбі. Попереду — постановка у Граці «Євгенія Онєгіна», цікаві плани на найближчі сезони, а також проведення влітку у Львові другого Фестивалю, присвяченого постаті й музичній спадщині багаторічного львів’янина, сина Моцарта Ксаверія Моцарта, творчість якого відроджується із забуття.
Оксана — справжня патріотка України. Вона вірить у те, що українська музика гідна того, щоб про неї дізнався світ, а творам видатних українських композиторів аплодували слухачі різних країн. Вона всіляко підтримує молодих українських музикантів, для яких її приклад є зразком того, як реалізувати свій талант і у себе на батьківщині, і в умовах сучасних європейських реалій.
Приємно зазначити, що ім’я Оксани Линів є серед номінантів на вищу нагороду України — Шевченківську премію. Вихованка львівської диригентської школи, Оксана починала свій шлях у Театрі опери та балету в Одесі. Прекрасно, що цей театр її любить і пам’ятає, запрошує до співпраці. Так варто було би поступати іншим українським колективам. Варто і владі дбати про те, щоб українські таланти не розліталися по світу, зникаючи з рідного горизонту на довгі роки або навіть і назавжди. Прикро мені було чути влітку в Мюнхені таку відповідь на запитання, звернуте до відомого тенора Михайла Дідика, коли і де його можна почути в Україні: «В Україні я не співаю. Приїздіть у Відень на прем’єру «Гравця» Прокоф’єва, побачите мене у головній партії»...
Автор: Марина Черкашина-Губаренко
Диригент: Оксана Линів
Музикознавець: Марина Черкашина-Губаренко
Джерело: Газета День
|